23 лютого кафедрою географії та методики її викладання було організовано поїздку у відому карстову печеру “Атлантида”.
Для розуміння враження від подорожі подаємо інформацію з перших уст здобувачки вищої освіти Марини Павленко:
“В першу чергу варто відмітити як тепло нас зустріли, розповіли і показали де і що на території знаходиться, переодягли, після чого ми попрямували до входу в печеру. Зал радості був першим залом, в який ми «залізли» в прямому сенсі цього слова, після того як декілька хвилин просиділи за декілька метрів від входу для того, аби звикнути і зрозуміти, чи не бентежить нікого клаустрофобія. Тут ми побачили не лише неймовірні кристали, кажанів, але й кістки місцевого житителя-першовідкривача «Михайла». Багато років тому він був мавпою, ми радо з ним привіталися і попрямували далі.
Наступним був зал альпіністів, після нього зал, який носить назву: «Ніс». Крім так званих «залів» цікаві були самі переходи між ними, як виявилось це був ще той квест, тому що десь потрібно було проповзти, десь перестрибнути, десь взагалі перетворитись на справжнього альпініста.
Маршрутом нас вів Юрій, який завжди допомогав долати перешкоди, розказував і показував кожнісіньку особливість печери. В одному із таких залів, який носить назву «Підкорювачі печер», ми пройшли так звану «посвяту в спелеологи» і щось пообіцяли. Це було весело, але не варто відкривати всі деталі, так буде цікавіше, можливо хтось захоче поїхати в майбутньому. Далі на нас чекав «Зал пам‘яті Алли Рогожнікової», який спочатку називався «ніжність» тут під час екскурсії Валерія Рогожнікова сповістили про смерть його дружини, він попросив деякий час побути на одинці, видряпав її ім‘я на камені і зал дотепер носить таку назву.
Особисто на мене чи не найяскравіше враження справив зал «Золота осінь», де підсвічуючи кристали ліхтариком вони мають насичений жовто-гарячий колір, насправді – це заворожує. Ще одним квестом для нас став прохід який носить назву «Тухіс», тут ми рухалися в горизонтальному положення до залу «Глобус». Як бачите назви залів досить цікаві, кожен з них має свою історію, або ж назви дала їм сама природа. Все ж чому тухіс, бо на джинсах однієї панянки, котра приїхала на відпочинок було написано «Техас», а той хто пересувався по проходу за панянкою ззаду сказав: «- і як то у слові Тухіс, можна було стільки помилок наробити?!». Детальніше цю історію можна почути приїхавши туди особисто, адже нам вона найбільше запам‘яталась, а поки переходимо до залу «Піонерська зірка», далі до залу «Тернопільських спелеологів», але сталась історія і тепер він носить назву «ніжність». Наступний зал носить назву «білого та чорного спелеога» він справив неабияке враження за рахунок того, що в залі перебувала дуже напружена атмосфера, тут нас попросили вимкнути ліхтарики, зайняти свої місця і просто насолодитися тишею декілька хвилин, не знаючи що нас очікує далі, тут час ніби зупинився, своєрідна медитація пішла нам на користь, адже далі нас чекало ще одне випробування, і допустившись помилки при виконанні якого ми могли потрапити в так звану «спелеологічну м’ясорубку» і з якої далеко не означає, що хтось повернувся. Але ми впорались, і навіть не застрягли в найменших переходах.
А останнім залом де ми активно ділилися враженнями став зал: «Білосніжка або київських спелеологів». Тут ми знову насолодилися кристалами, і попрямували на вихід. Це був надзвичайно цікавий досвід, ми не тільки відпочили, і побачили багато краси, ми переконалися, що наш організм може набагато більше ніж ми думаємо. Як і обіцяли на початку із печери винесли лише безліч яскравих емоцій і низку неймовірних вражень, багато гарних світлин і жодного кристалу чи ще чогось забороненого.”
